Когда россияне хотят доказать свое величие — они нападают на таких, как мы (укр.)

55017a8d78c42_terror1Майже 4 роки тому українці вийшли на протест проти тодішньої влади, так званого режиму Януковича, бо хотіли жити у нормальній цивілізованій і демократичній країні із європейськими цінностями. З тих пір в Україні справді багато чого змінилося. А в якій точці розвитку країна знаходиться зараз, чому має змінити свої пріоритети і врешті припинити втікати від Росії і прийняти бій — в інтерв’ю «Обозревателю» розповіла український публіцист Лариса Волошина.

Американський Сенат схвалив проект закону, який передбачає виділення $500 млн на підтримку України у сфері безпеки та оборони. Що це означає для нас і як допоможе нам у протистоянні із Росією?

— Ми отримали підтримку у своєму намірі захищатися у разі військової агресії. До цього, як ми пам’ятаємо, Україну постійно стримували у такому бажанні і говорили, що слід шукати точки для перемовин. Зараз цього вже нема.

Таке рішення Сенату – для нас дійсно перемога, адже зброя – суттєве посилення української армії. Мадлен Олбрайт говорила, що Росія є набагато потужнішою у військову плані, ніж Україна. Росія готувалася до цієї війни всі 20 років, постійно збільшуючи свій потенціал. Більше того, російська армія постійно воювала. Отримання летальної оборонної зброї допоможе Україні врівноважити наші позиції. Зараз ми стаємо не такими беззахисними, як хотілося б РФ.

Зрештою це сигнал Путіну, що Україні вдалося за ці три роки переломити ситуацію і донести до наших західних партнерів, що війна проти України – це загроза для європейської і світової безпеки. Тому насправді нам дійсно поталанило і дійсно, це наша перемога.

Тобто, нарешті Захід прислухається до позицій, про які Україна говорить вже три роки?

— Для того, щоб стати самостійним гравцем — ми маємо фактично припинити суперечлий дискурс і почати називати речі своїми іменами. Яка наша роль в системі загальної світової безпеки? Ми фактор стримування російської агресії, яка розповсюджується на весь світ. Ми маємо цілісно розуміти за що боремось. Сьогодні ми говоримо про те, що боремося за повернення українських територій. Так, це велика мета, але це не все. Ми боремося за те, щоб вийти з-під протекторату імперії, боремося за свою незалежність. Фактично оці 3 роки – це таке утікання від Росії до цивілізованого світу.

Але нам як країні і як суспільству потрібно повернутися обличчям до Російської Федерації і прийняти бій. Допоки ми не переможемо, ціннісно, цивілізаційно — ми не будемо у безпеці. Для цього маємо припинити обманювати самих себе і говорити, що можемо повернути Донбас, Крим за місяць, за 5 років, або за 10. Неважливо коли. Важливо як ми будемо це робити. Ми зараз у такій ситуації, що у нас є шанс зробити неймовірне – перемогти Російську Федерацію. Але для цього маємо поставити собі таку ціль — не просто тікати, а битися дипломатично, військово, ціннісно, культурно – будь як і на будь-яких фронтах.

Експерти кажуть, що Україні ще слід припинити просити і постійно вдавати із себе жертву.

— Серед українців поширений міф про багату Росію і бідну Україну. А насправді Росія набагато бідніша. У Росії вищі ціни на електрику, на комунальні послуги, в Росії неякісна і дуже дорога їжа, в Росії насправді, дуже погана медицина і освіта. Ми набагато багатші як суспільство і як громада. Наші міста і села придатні для життя. А в Росії зникають міста, зникають села, зникають навіть цілі райони. Бо коли ми говоримо, що ми такі бідні і нещасні — ми себе принижуємо. Частково ця війна за імперську велич ведеться в тому числі і за підтримання цього міфу. Росіяни хочуть вірити, що вони багаті, коли дивляться навколо себе і бачать обласні центри, наприклад, Орел, Володимир, Курськ. Але насправді ці міста жахливі по якості і по своїй красі вони поступаються навіть нашим районним центрам або селам, де громада дбає про свій простір. І от коли росіяни хочуть довести свою велич – вони нападають на таких як ми.

Тому нам справді слід припинити просити і бути меншовартними. Ми країна, навіть у період Союзу була флагманом космічної галузі, інженерії, науки, техніки. У нас розвинута інфраструктура, хоч і занедбана, але вона є. У нас побудовані соціальні інституції, такі як, пенсійне забезпечення, медицина. Так, їх треба модернізувати, але вони є.

А у Росії за 700 км від Москви цілі райони ніколи не мали електрики, за півтора тисячі кілометрів від Москви цілі райони не мають доріг і цілі села живуть без електрики в принципі. От уявіть собі – у нас 700 кілометрів, це Одеса, а у них просто жах якийсь – «цар горох», жахливі райони, куди не дійшла цивілізація.

Я хочу нагадати, що у Російській Федерації у Підмосков’ї немає газу і люди мають купувати дрова. Насправді, Росія – дуже занедбана країна. Чому ми говоримо про себе як про найслабкіших, коли ми найпотужніші і найжиттєздатніші з усього колишнього Радянського Союзу. Ми можемо бути центром пострадянського союзу і центром геополітичного впливу на інші країни, такі як Білорусь, Казахстан.

А Захід, насправді, дуже зацікавлений в тому, щоб пострадянський простір все ж таки вийшов з тієї ганебної радянської спадщини і почав свій рух до цивілізації. І це не питання грошей, це питання безпеки. Я би все ж таки говорила, що нам варто, як суспільству, як громаді оговтатися і подивитися, що ми маємо, як ми живемо і зрозуміти, що це варте того, щоб захищати від навали країни, яка просто навіть ніколи не дбала про електрику у своїх селах і спокійно спостерігає за спустошенням своїх міст і районів. Україна точно не гірша за таку країну.

Цей комплекс неповноцінності нинішнє покоління здатне подолати?

— Я думаю, що ми здатні, бо це все дія пропаганди. Згадайте, якою була радянська пропаганда, де Радянський Союз був начебто рівний, але Росія все рівно була кращою за інших. Звідси і наше уявлення про багату і потужну Росію. Це наслідки радянської і пострадянської пропаганди. Тому і населення Донбасу і Криму було інертне до іноземної інтервенції. Люди зрозуміли, хто прийшов і не стали на захист власного простору. Вони вірили російському телебаченню, що Росія – заможна країна. Але подивіться, що відбувається у невеликих російських містечках, як там руйнується інфраструктура, як там живуть люди. Ось так виглядає занедбаний Радянський Союз і так виглядає оте братство, у яке росіяни намагаються затягнути усіх нас.

А в якій точці розвитку Україна перебуває зараз? В нас є 26 років незалежності, ми пережили дві революції і куди рухаємося далі?

— Ми поступово шукаємо свою власну ідею, свою ідентичність, як держава, як нація і як поєднання різних етносів. Еволюційно з кожним роком, з кожним поколінням ми усвідомлюємо все більше речей, які раніше були для нас закритими. Наприклад, зараз українці говорять про те, що треба платити податки, незважаючи на те, що податки високі, що загалом податкова система не влаштовує нас, але платити податки треба. Ще раніше громадяни навіть не усвідомлювали цього. І це вже така певна еволюція.

Взагалі ми рухаємося у рамках еволюції свого самоусвідомлення. Бо у таких потужних країнах, як США, Німеччина, Британія – люди давно знають, що вони є суб’єктами права у своїй країні, носіями влади. Будь-який американський громадянин дуже пишається тим, що знає свої права. І ми теж починаємо це робити. Цей еволюційний процес міг би бути швидшим, якби проводилися справжні еволюційні реформи. Те, що ми робимо зараз – це не реформа. Це можна назвати модернізацією, косметичним ремонтом, оптимізацією, але це точно не реформи. Бо реформи завжди приводять до появи нового прошарку суспільства. Візьмемо Сінгапур – великий прошарок власників, польські реформи теж відновили середній польський клас, прошарок дрібних власників, який є запорукою існування країни.

Українці у 90-х роках фактично роздержавили багато майна і громадяни отримали у свою власність будинки, квартири, землі. У нас дійсно розвивається бізнес, у нас є фермерства, але цього недостатньо. Нам потрібен середній клас, який не просто працювати на ринках, а створювати продукт з великою доданою вартістю. Тобто, країна, де можна запустити стартап рівня Ілона Маска або Білла Гейтса, ну наприклад. Або країна у якій дитина з будь-якого села зможе дорости до нобелівського лауреата. А для цього має бути інша система освіти. Або коли українець, маючи вже наявну платну/безплатну медицину, зможе по страховці повністю забезпечити собі страхування і своїй родині, не думаючи, що треба купити поїсти. Оце буде реформа медицини. Поки що цього нема. Ми говоримо про реформу поліпшення якості або збільшення якихось там зарплат. Це не реформа.

Якби у нас йшли такі реформи, це було б болісно для нас, багато людей були би незадоволені тим, що світ змінюється.

Але загалом суспільство поступово еволюціонує, проте політичні еліти ще намагаються втриматися у тій дійсності, яка є. Просто утриматися — ще рік, 10, як їм вдасться. Але влада все одно приречена з наступним складом парламенту або людиною у президентському кабінеті – вона приречена змінитися.

Тобто, те що у цивілізованому світі вже давно норма, українці у 21-му столітті, після 26 років незалежності, тільки почали цьому вчитися?

— Безумовно так. Ми всі платили податки, а куди вони йшли? Це були побори. Зараз українці кажуть: «Змініть цю податкову систему, бо це не податкова система. Це середньовічні побори. А ми хочемо контролювати, куди йдуть наші податки. Ми хочемо сплачувати їх не на утримання влади і владних інституцій. Ми за рахунок своїх податків хочемо утримувати спільний простір безпеки, медицину, освіту і дороги.

Із 2014 року в Україні стали формуватися потужні громадянські центри. Тому ми не в поганому процесі, але маємо розуміти, що не все так скоро. Це еволюція і вона має зайняти певний період. І чим більше ми будемо активними – тим скоріше будуть йти реформи. Принаймні, ми дійдемо до того, щоб робити справжні реформи, а не імітаційні.

Виходить, що під тиском суспільства політичні еліти змушені будуть змінитися. А про яку часову перспективу йде мова?

— Думаю, що за років 15 ми не впізнаємо країну. У нас будуть інші прізвища в політиці й інші прізвища в громадському суспільстві. Зараз у нас ще досі імітаційний процес, притаманний так званому громадянському суспільству і певними не працездатними людьми. Я досі не розумію , чиї інтереси вони захищають, адже суспільство може організовуватися саме.

Ми можемо говорити, що пройшли рубікон, коли із суспільства будуть висунуті нові політики і нові громадські діячі. От коли ми побачимо справжній страйк, звідки вийдуть профсоюзні лідери, коли ми побачимо справжню вимогу громадян у певному районі, місті, селі, де вони зацікавляться, як розповсюджуються бюджети і висунуть свій актив, щоб контролювати місцеву владу. От тоді ми будемо говорити, що у нас створилося громадянське суспільство. Поки цього ще нема. У нас є люди, які на порожнечі і дезорієнтації прийшли і головують. Будь-яка еволюція, це не тільки формування правил, це й формування таких великих пірамід, партійних, громадських, де є соціальні ліфти. А зараз у нас є партія імені когось, організація імені когось, але немає жодного соціального ліфту для громадянина, який поділяє цінності.

От ми дійсно можемо говорити, що пройшли рубікон, коли будемо бачити, що люди з цінностями, приходять до керівництва, беруть на себе відповідальність і можуть її реалізувати.

Нещодавно Ярослав Грицак говорив про активне сучасне покоління, яке водночас є безвідповідальним. Коли це зміниться?

— Коли розпався Радянський Союз, ми були дітьми і нічим не цікавилися. Кожен з нас може задати собі питання, де ми були, наприклад, під час ГКЧП. Більше того, кожен з нас щиро ходив на піонерські лінійки, вчив вірші про дідуся Леніна. Але пізніше ми зрозуміли, що загальні проблеми можна вирішити тільки колективно.

Нинішня молодь так само не бачить для себе можливостей. Але вони доростуть до завдань, які перед ними поставить життя. Це будуть ті самі завдання, але вже у новому світі. Наше завдання, як людей сьогоднішнього покоління, зробити так, щоб наші діти нарешті думали про те, як їм жити у 21-му сторіччі, а не приходили на ті самі барикади і майдани, на які вже третій раз ходимо ми. Ми маємо завершити цю боротьбу і перемогти і імперію, і пострадянську спадщину, і оцю постколоніальну правлячу еліту. Ми маємо змінити країну так, щоб наші діти не підіймалися кожен рік, щоб прогнати чергового авторитарного президента або царя.

FacebookTwitterVKGoogle+Отправить

Добавить комментарий

 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *